Категорія: ЗМІ

Журнал «Фокус» №10 от 6 марта 2013 года

http://focus.ua/culture/263445/

Ольга Шиленко

Уже в этом театральном сезоне немецкие зрители увидят, как на сцене оживают блюдце, чашка, заварник и даже булыжник

Перевод на немецкий язык, презентации в Лейпциге и Вене, дебют на сцене государственного театра в городе Карлсруэ и публикация тиражом в 11 тыс. экземпляров — всё это сбывшаяся мечта украинца Дмитрия Тернового. Его пьеса «Детализация» оказалась лучшей среди 50 с лишним произведений в австрийском драматургическом конкурсе «Говорить о границах: жизнь в эпоху перемен».

Действие пьесы происходит в городе, охваченном протестами. Автор не разглашает детали сюжета, однако уверяет, что здесь есть что поиграть актёрам: и роли людей, и роли предметов. Фокус пообщался с Дмитрием Терновым — актёром, продюсером и одним из основателей харьковского «Театра на Жуках».

Как появилась такая необычная задумка и сколько времени было потрачено на её воплощение?
Замысел пьесы созрел задолго до того, как я за неё всерьёз взялся. Трудно описать процесс создания, он индивидуален. Сначала появляются отдельные фрагменты, затем они становятся «выпуклыми» и выстраиваются в цельную картинку. С «Детализацией» мне было довольно легко — я уже видел все основные связи, конфликты, ход событий. Писал по вечерам и за полтора месяца закончил пьесу объёмом в 40 страниц.

Украинские зрители пока не могут по-смотреть вашу пьесу в наших театрах. О чём она?
Сюжет пересказывать не буду. Скажу только, что вложил в «Детализацию» своё собственное восприятие того времени, в котором мы живём. Я бы назвал его «предгрозовым ощущением». Мне сложно загнать пьесу в рамки одного жанра. А вот инициатор конкурса австрийский режиссёр Кристиан Папке сказал мне, что жюри было впечатлено сочетанием совершенно разных жанров, которые обычно несовместимы в одном произведении. Здесь есть элементы и трагические, и комические, и сатирические, и даже буффонадные (утрированно-комическая манера актёрской игры. — Фокус). Участвуют в спектакле всего пять человек.

Почему «Детализация»?
Пьеса позволяет рассмотреть события подробно, с разных углов зрения, отсюда и название.

Как вы попали на конкурс?
Я узнал о нём, когда в Харьков приехал посол Австрии. Привлекли условия проведения, они гарантировали честную оценку. Конкурсанты не знали состава жюри, а члены жюри не знали имён конкурсантов и работали только с текстами. Как я узнал уже после объявления результатов, моя пьеса была названа лучшей единодушно. Теперь она будет переведена на немецкий язык и представлена на литературной ярмарке в Лейпциге. Позднее её поставят на сцене государственного театра в Карлсруэ (Германия) и напечатают тиражом в 11 тысяч экземпляров, которые разойдутся по театрам, библиотекам, культурным центрам Европы.

Интернет издание «Deutsche Well» (Немецкая волна) от 1 марта 2013 года

http://dw.de/p/17ovr

Ольга Веснянка

П’єса українця Дмитра Тернового «Деталізація» перемогла на австрійському конкурсі «Говорити про кордони: життя в добу змін». В інтерв’ю DW драматург розповів, як «прорубуватиме» театральне вікно в Європу.

Харків’янин Дмитро Терновий — один із засновників харківського Театру на Жуках, продюсер, актор і драматург. П’єсу-переможницю «Деталізація» у середині березня презентують у Лейпцигу й на читаннях у Відні. Роботу перекладуть німецькою, а театр Карлсруе зробить постановку за п’єсою українського драматурга. У творі йдеться про події часів масових протестів, за якими крізь вікно своєї квартири спостерігає київський музикант і його гості. На переконання журі драматургічного конкурсу, до складу якого увійшли німецькі, австрійські й українські фахівці, саме ця п’єса може найбільше зацікавити західних театральних глядачів.

Deutsche Welle: Чому Ви вирішили взяти участь в австрійському конкурсі?

Дмитро Терновий: У мене вже давно була ідея написати нову п’єсу, і так вийшло, що вона співпала з тематикою конкурсу. Плюс привабливі умови й неможливість жодних підтасовок. Тобто ніхто з учасників конкурсу не знав складу журі, а ті працювали лише з текстами, не знаючи імен авторів. Крім того, добра мотивація. Маю на увазі не лиш гонорар (переможець отримує премію 3500 євро. — Ред.), а насамперед постановку в німецькому театрі, друк великим накладом, частина якого розійдеться в театри і бібліотеки німецькомовних країн. Це відкриває нові можливості. Я переконаний, що австрійський режисер Кристіан Папке, який ініціював проведення цього конкурсу у Східній Європі, робить велику справу. Тут і пошук нових імен та свіжих ідей, і зближення людей. Адже через театр західні європейці зможуть краще зрозуміти своїх східних сусідів.

Це вже не перша Ваша п’єса?

Відчув у собі драматургічну силу ще у студентські роки, коли займався у молодіжному театрі. Першу спробу зробив, коли мені було 22 роки. Але можливості реалізуватися тоді не було, займався журналістикою. Недавно повернувся до драматургії. Ми з дружиною п’ять років тому створили Театр на Жуках. За останній час написав низку п’єс та інсценувань. Частина з них — у репертуарі нашого театру: вистави «We care a lot» за моєю п’єсою «Блазні», «Пластилін світу» за філософською казкою сучасного російського письменника Євгена Клюєва та «Доротея» за повістю болгарського письменника Павла Вежинова.

Назва конкурсу — «Говорити про кордони: життя в добу змін». Про які кордони йдеться у вашій п’єсі?

«Деталізація» — п’єса про наш час. Її герої живуть в атмосфері міста, охопленого масовими акціями протесту. Ця атмосфера загострює конфлікти. А кордони… Вони постійно присутні в нашому житті: між людьми, поколіннями, країнами. Можна сказати, що кожен з нас живе на кордоні рішучого вчинку. Як це було в той час, на фоні якого розвиваються події у моїй п’єсі.

Як гадаєте, як Вашу п’єсу сприймуть німецькі й австрійські читачі та театрали?

Сподіваюся, що вони зрозуміють, як ми живемо, що відчуваємо. Усвідомлять, що нині залізна завіса збудована зовсім з іншого боку, ніж раніше, і що з цим слід щось робити.

Ви ініціатор міжнародного проекту «Театральне вікно в Європу», в рамках якого запрошуєте для обміну досвідом закордонні театри. На якій стадії нині цей проект?

Проект «Театральне вікно в Європу» два роки вели з поляками, а в цьому сезоні продовжуємо з французами. На наше запрошення приїдуть актори, які проведуть майстер-класи з комедії «дельарте». Французи проведуть тренінги в театральних вишах Харкова, Києва та Миколаєва. Суть проекту в тому, щоб відкрити нові обрії насамперед для студентів-театралів. Ми домовляємося, аби кілька занять проходили безпосередньо на базі вищих навчальних закладів. Так у студентів з’являється можливість на практиці доторкнутися до інших театральних культур. Гадаю, це корисна справа.

Газета «Україна молода» N171 от 15 ноября 2012 года

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2176/164/77505/

Лариса САЛІМОНОВИЧ

Один iз наймолодший театрів Харкова, що оселився на околиці міста, збирає аншлаги і «прорубує вікно в Європу»

Ідея створити театр у селищі Жуковського (по-народному просто «Жуки») і через п’ять років здається божевільною: по один бік тут закінчується типовий харківський житловий масив, а з іншого — починається чистісіньке поле, обрамлене на далекому горизонті кількома самотніми тополями. Але театральний народ, спраглий до чесних постановок, регулярно заповнює усі сорок шість місць­ невеликого камерного залу, де господарі нерідко змушені виставляти і ряд приставних стільців. Ольга та Дмитро Тернові — режисер і продюсер «Театру на Жуках» (а за сумісництвом — ще й актори) — кажуть, що в реалізації найфантастичніших ідей їм допомагає неймовірний збіг обставин.

«Щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де неможливо збрехати»

О.Т.: — Починалося ж усе просто. Наша донька Настя напросилася вчитися до приватної гімназії «Очаг», розташованої в цій місцевості. Тут я й розгледіла оце приміщення, що мало тоді жалюгідний вигляд. Раз прийшла сюди, вдруге, і поступово в уяві почав вимальовуватися театральний зал. Діма знайшов абсолютно божевільних, з моєї точки зору, людей, які вклали сюди гроші, — адже витратити кошти на маленький, нікому не відомий, некомерційний і без якихось особливих перспектив розвитку театр, немає жодного бізнесового сенсу.

Д.Т.: — Спочатку всі крутили пальцем біля скроні: мовляв, ніякий глядач сюди не поїде. Але у нас перед очима був приклад московського «Театру на Південному Заході» та пітерського «Дім на Троїцькому полі», які створювалися на околицях мегаполісів, починали працювати переважно з непрофесійними акторами, але користувалися неймовірною популярністю. Ми так і міркували собі: було б на що подивитися — тоді і глядач буде.

О.Т.: — За всі роки практично не було жодного спектаклю, який би пройшов без аншлагу. Зал на 40 глядачів, але, як правило, їх набирається до півсотні. Мабуть, щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де все — на відстані витягнутої руки, де актору неможливо збрехати, і вистава буквально затягує в себе глядача.

– У вас у репертуарі дуже різнопланові вистави: є і класика, і сучасні п’єси, і навіть ті, що, здавалося б, нереально поставити на театральній сцені, як то «Між двох стільців» Євгена Клюєва. Чим обумовлений такий різнобарвний вибір?

О.Т.: — Вистави поки що я жодного разу не вибирала, скоріш — вони мене. Приходять самі — потоком образів, коли раптово починаєш бачити окремі сцени, графічні рішення, костюми…

– І тоді все йде як по маслу?

О.Т.: — Ой ні. Взяти хоча б We care a lot за п’єсою Діми «Блазні», яку ми вирішили поставити спеціально для фестивалю «Французька весна». Це писалося, перекладалося на французьку і ставилося одночасно всього за півтора місяця. Частина акторів грала без знання французької, заучувати роль багатьом було надзвичайно складно. Через брак часу працювали на якомусь надриві і просто з шаленим ентузіазмом… А потім була частина друга: ми зробили цю виставу російською мовою, показали її на фестивалі «Південні маски» і отримали свою першу нагороду — «Срібну маску».

– Пам’ятаю, з таким самим авралом ви готували виставу для кримського фестивалю «Живи». Тоді вам вдалося усього лише за кілька днів поставити спектакль iз групою волонтерів з різних країн.

О.Т.: — Сценарій про життя безхатченків написав Діма. У нас було два перекладачі, так і порозумілися, хоча дуже скоро всі мене розуміли вже без слів.

Д.Т.: — У нас буквально на очах народжувався справжній інтернаціонал. Уяви собі: молоді люди з Польщі, Німеччини, Японії, Швеції, України, які до того ніколи не були на сцені і вперше у житті один одного побачили, за п’ять днів стали згуртованою командою. Коли в Криму прощалися, стояв такий плач, що просто жах!

«Театральне вікно до Європи»

– Завдяки «Театру на Жуках» Харків побачив роботи двох польських театрів — «Крик» і «Брама». Вам вдалося організувати не лише їхні виступи, а й провести за їх участі майстер-класи в харківському та київському мистецьких вузах.

О.Т.: — Коли ми їхали на фестиваль до Миколаєва, компетентні люди порадили не пропустити поляків, мовляв, «Крик» — це класно. Спершу потрапили на їхній майстер-клас, отримали дуже сильні враження. А от наші спектаклі, на жаль, стояли в програмі в один і той самий час. Ми не встигали до них навіть на останні 10 хвилин. Коли польські колеги дізналися про це, то сказали: «Жодних проблем — зіграємо ще раз». Після цього познайомилися.

Д.Т.: — А потім одна з наших актрис, Ольга Король, запропонувала показати нашу виставу «Дванадцята ніч» Шекспіра у Чехії на руїнах старовинного замку Хартенберг. Тоді й з’явилася ідея провести міні-фестиваль, запросивши знайомих театралів з інших країн, у тому числі «Крик». До нас також приєдналися французи. Ось так народився однойменний з чеським палацом фестиваль. Три країни, три абсолютно різні школи. Ми жили одним табором і цілими днями по черзі проводили тренінги. Усім настільки сподобалося, що вирішили не закривати проект. Зрештою, провели вже три фестивалі. Цього року на «Хартенберг» приїздили театри з семи країн.

– Дмитре, ти якось обмовився, що у вас ще є якийсь міжнародний літературний проект…

Д.Т.: — При театрі виникло літературне об’єднання, і ми навіть почали видавати альманах «ЖУК — Жива українська культура» та створювати телевізійний проект «Поетичне місто». А нещодавно до нас завітав Сергій Гончар iз Владивостока, лідер подібного місцевого творчого об’єднання поетів та художників під назвою «Риба», і запропонував «дружити домами». Як результат — найближчим часом світ побачить наш спільний альманах. Ми жартуємо, що, мабуть, називатися він буде «Риба-Жук». Насправді, сподіваємося, що все це — тільки початок. Ідей дуже багато, театральних, літературних, різних…

ВНИМАНИЕ!

ПОЛНАЯ ВЕРСИЯ ИНТЕРВЬЮ

(публикуется с согласия автора)

Територія «Жуків»

Лариса Салімонович, Харків

Один з наймолодший театрів Харкова створює вистави, на які глядач їде з інших міст та країн, та реалізує неймовірні міжнародні проекти, то «прорубаючи» вікно до Європи, то зміцнюючи українсько-російську дружбу

Ідея створити театр на окраїні міста, в селищі Жуковського (у народі просто «Жуки») і через п’ять років здається божевільною: по один бік тут закінчується типовий житловий масив, а з іншого вже починається чистісіньке поле, обрамлене на далекому горизонті кількома самотніми тополями. Але театральний народ, спраглий до чесних постановок, регулярно заповнює усі сорок шість місць невеликого камерного залу, в якому господарі нерідко змушені виставляти ще й ряд приставних стільців. Свій успіх Ольга та Дмитро Тернові — режисер і продюсер «Театру на Жуках», які нерідко виходять на сцену ще і в якості акторів, — пояснюють не інакше як дивом. Збіг обставин, який раз за разом допомагає в реалізації самих фантастичних ідей, породжує це відчуття дійсного дива, яке завжди поряд.

«Мабуть, щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де неможливо збрехати»

– Олю, Дімо, аби наважитися створити театр у такому місці та повірити в його майбутню затребуваність, треба бути трішечки диваком або по-хорошому божевільним. У вас це вийшло, і за п’ять років існування «Жуків» у цьому вже встигли переконатися навіть найбільш прискіпливі театрали Харкова. Виходить, мрії дійсно збуваються?

О.Т.: Ми всі з дитинства — юності носимо в собі якісь нереалізовані ідеї. Тому як тільки з’являється найменша можливість і якщо при цьому не забракне сміливості, ми беремо і щось робимо. Іноді сміливості не вистачає…Але нам пощастило — ми змогли. Для нас це — не божевілля, а дійсно життя і те, що ми дуже любимо і заради чого, насправді, багато чим жертвуємо.

Починалося ж все дуже просто. Наша донька Настя свого часу напросилася вчитися саме до приватної гімназії «Очаг», де дуже тепла, дружня обстановка. Тут я й розгледіла оце приміщення, що мало тоді просто таки жалюгідний вигляд. Раз прийшла сюди, вдруге, і так поступово у моїй уяві почав вимальовуватися театральний зал. Це коли ти завершеними картинками бачиш, що тут може бути. Тоді ми звернулися до директора Євгена Медреша з пропозицією створити театр із залою-трансформером, якою можна вертіти на всі боки. Він послухав і відповів: «А давайте». Діма знайшов абсолютно божевільних, з моєї точки зору, людей, які вклали сюди гроші. Це їм було ні до чого, адже витратити кошти на маленький, нікому невідомий, некомерційний і без якихось особливих перспектив розвитку театр, який до всього ще й розташований на окраїні міста, немає жодного бізнесового сенсу.

Д.Т. Спочатку всі крутили пальцем біля скроні: мовляв, ніякий глядач сюди не поїде. Але у нас завжди перед очима був приклад московського «Театруна Південному Заході» («Театр на Юго-Западе» — рос.) та пітерського «Дім на Троїцькому полі». Вони теж створювалися на окраїнах великих мегаполісів і починали працювати переважно з непрофесійними акторами. Але ж на їхні вистави приїжджали люди зі всієї Москви й всього Пітера, міст, де існує дуже насичене театральне середовище. Та що там: з інших міст їхали, щоб подивитися ці вистави. Ми так і міркували собі: було б, на що подивитися, тоді і глядач буде. В кінці кінців, нам допоміг наш друг Геннадій Хмельницький, який у юності сам займався театром. Я пишаюся цим партнерством и цією дружбою, він, насправді, неймовірна людина… До речі, сьогодні і до нас вже їдуть з інших міст, навіть з тієї ж Москви.

О.Т. Насправді, у нас за всі роки практично не було жодного спектаклю, який би пройшов без аншлагу. Це теж дивовижно.  Зал щоправда маленький: прийшло 40 чоловік, — і він вже повний. Але, як правило, набирається до півсотні. Я завжди сварюся з цього приводу, тому що хочу, аби кожному було зручно — у нас й без того не бархатні м’які сидіння, буває і душно, і холодно. Але ж, мабуть, щось особливе є тут в атмосфері невеличкого приміщення, коли все — на відстані витягнутої руки, де актору неможливо збрехати и де вистава буквально затягує в себе глядача. Гадаю, тут люди шукають чогось такого, чого не можуть отримати в інших, великих театрах. Душевності, щирості… І ми раді тут бачити кожного. Буває, хтось подзвонить: «Ми запізнюємося, бо не знаємо, як вас знайти». Тоді ми можемо навіть трошечки затримати початок.

– У вас в репертуарі дуже різнопланові вистави: є і класика, і сучасні п’єси, і навіть ті, що здавалося нереально поставити на театральній сцені, як то «Між двох стільців» Єгена Клюєва. Чим обумовлений такий різнобарвний вибір?

О.Т. Вистави поки що я жодного разу не вибирала,скоріш — вони мене. Приходять самі — потоком образів, коли раптово починаєш бачити окремі сцени, графічні рішення, костюми… І кожного разу потім обставини складаються так, що в потрібний час з’являються потрібні люди. Тобто, якщо не маємо складу на спектакль, якимось дивом раптом заповнюються ці прогалини.

– Яка постановка була найскладнішою?

О.Т. Напевно, We care a lot за п’єсою Діми «Блазні», яку ми вирішили поставити спеціально для дніпропетровського фестивалю «Французька весна». Це водночас писалося, перекладалося на французьку і ставилося, і все це зайняло десь півтора місяці. За цей час ми тричі відмовлялися від цієї роботи в силу різних причин. Більш того, частина акторів грали без знання французької мови, і заучувати роль багатьом було надзвичайно складно. Якщо хтось би глянув на це усе стороннім поглядом, напевно подумав би, що тут зібралися божевільні. Через брак часу працювали на якомусь надриві і просто з шаленим ентузіазмом. Але якби було б інакше, то взагалі не було б нічого. І, слава Богу, вдалася ця робота.

Д.Т. Так, а потім була частина друга, коли ми зробили цю ж виставу вже російською мовою з наполовину іншим складом десь за пару тижнів, відразу ж показали її на фестивалі «Південні маски» і отримали свою першу нагороду — «срібну маску».

– Незнання мови і часовий цейтнот для «Театру на Жуках», схоже,  не є великою проблемою. Пам’ятаю, з таким же авралом ви готували виставу для кримського фестивалю «Живи». Тоді вам вдалося усього лише за кілька днів поставити спектакль з групою волонтерів з різних країн. Це, без сумніву, певний рекорд.

Д.Т. Так, ми час від часу вдаємося до таких експериментів, перш за все, над собою: чи зможемо, чи ні? Насправді, робити найцікавіше те, що на перший погляд здається неможливим, фантастичним. Кожний такий іспит значно просуває вперед.

О.Т. В тій волонтерській виставі кожен грав на своїй мові. Сценарій про життя безхатченків написав Діма, точніше, буквально намалював його. У нас було два перекладачі, так і порозумілися, хоча дуже скоро всі мене розуміли вже і без слів.

Д.Т. У нас буквально на очах народжувався справжній інтернаціонал. Уяви собі: молоді люди з Польщі, Німеччини, Японії, Швеції, України, які до того ніколи не були на сцені, з різним менталітетом, різними мовами, що взагалі вперше у житті один одного побачили, за п’ять днів стали згуртованою дружньою командою. Коли треба було в Криму прощатися, стояв такий плач і рев, що просто жах!

О.Т. Це й справді було жахливо. Усі навколо радіють, тиснуть один одному руки і раптом така картина: біля автобуса стоїть в обнімку купка людей і, не промовивши жодного слова, буквально ридають.  Я заходжу до салону, на очах сльози, а водій запитує: «Це що, ваші?» «Угу», — киваю. «А чому ревуть, ніби на все життя прощаються?». «Так, на все життя», — кажу, і сама в рев.

– А що вас так поріднило?

О.Т. Робота. Ніщо так не ріднить людей, як по-справжньому цікава робота. Перевірено власним досвідом.

Проект «Театральне вікно до Європи»

– Дякуючи «Театру на Жуках», Харків побачив роботи двох польських театрів — «Крик» і «Брама». Як вам вдалося організувати не лише їхні виступи, а й провести за їх участі майстер-класи в харківському та київському мистецьких вузах? Як на мене, вам вдалося щось просто неймовірне.

О.Т. Коли ми їхали на фестиваль до Миколаєва, компетентні люди нам порадили не пропустити поляків. Мовляв, «Крик» — це класно. Спершу потрапили на їхній майстер-клас, це дійсно були дуже сильні враження. А от наші спектаклі, на жаль, поставили в програмі в один і той же час. Ми зрозуміли, що не встигаємо до них навіть на останні 10 хвилин. І все ж  пішли. А там з’ясувалося, що ціла купа людей зібралася, які за різних обставин не змогли потрапити на виставу. Коли польські колеги дізналися про це, то сказали: «Жодних проблем — зіграємо ще раз». Після цього познайомилися.

Д.Т. А потім одна з наших актрис, Ольга Король, запропонувала показати нашу виставу (ми якраз випустили тоді «Дванадцяту ніч» Шекспіра) у Чехії на розвалинах старовинного замку. В тому місці вона якось працювала з волонтерами, і була знайома з людьми, що відновлюють замок. Зіграти виставу — це можна, звісно, але ж не зовсім цікаво. І з’явилася ідея провести такий собі міні-фестиваль, запросивши знайомих театралів з інших країн, у тому числі «Крик». Ще до нас приєдналися французи, і ось так народився міжнародний фестиваль «Хартенберг», по назві чеського замку. Коли ми проаналізували те, що вийшло в результаті, то зрозуміли — це фантастика! Три країни, три абсолютно різні школи. І у кожного з’явилася можливість доторкнутися до зовсім іншої системи акторської підготовки. Ми увесь час жили одним табором і цілими днями по черзі проводили тренінги. Усім все настільки сподобалося, що вирішили не закривати проект. Зрештою провели вже три фестивалі. Цього року «Хартенберг» був особливо багатолюдним: приїхали театри з семи країн. Програма фестудуже насичена і зараз нагадує коктейль «три в одному». По-перше, один за одним проводяться майстер-класи, акторські тренінги. По-друге, учасники показують свої постановки. По-третє, ми разом прямо на фестивалі створюємо спільну роботу.

–  Мені здається, що в Україні навряд чи знайдеться ще один театр, який також зумів організувати міжнародний фестиваль за кордоном.

Д.Т. Ми намагаємося витискати максимум з тих можливостей, які десь бодай трішки прочиняються перед нами. Досить багато їздимо і все найкраще, що там бачимо, намагаємося «тягнути у дім». Так народився проект під назвою «Театральне вікно до Європи». Ідея в чому? У Харкові, та і в Україні в цілому дуже небагато хто знайомий з європейським театром. Це як два окремих світи. І нам дуже хочеться привозити й показувати те, що нас самих зачепило, перш за все — інші школи. Не тому, що вони кращі, а тому, що просто інші. Ми хочемо, щоб люди розширювали свій світогляд і мали можливість познайомитися зі зразками європейського театру. У нас вже побував вищезгаданий «Крик», а також «Брама», ці проекти ми змогли втілити за підтримки Польського Інституту в Україні. Окрім вистав, вони проводили майстер-класи для студентів. Правда, спочатку нашу пропозицію у театральних вузах сприйняли досить стримано. Мовляв, чому можуть навчити іноземні недержавні театри? Але ця проблема вирішилася вже на майстер-класі Марека Косьцюлека з «Крику»: студенти вщент заповнили аудиторію, а потім влаштували йому справжню овацію.

З Даніелем Яцевічем із «Брами» (він на наше прохання проводив майстер-класи не лише у Харкові, а й Києві), сталася схожа історія. Харківські студенти у нього просто закохалися, ходили за ним всюди, а потім на його запрошення ще й до Польщі поїхали, навчалися тижнів зо два. Пізніше самі запросили Даніеля до Харкова на фестиваль «Курбалесія» і разом  поставили вуличний спектакль «Дон Кіхот». Тепер у нас є задумка привезти в Україну акторів Жіля Совестраі Марка Жаке з Франції, які проводять чудові акторські заняття з комедії Дель Арте, а Жіль ще й сам майструє маски. Прийняти їх вже погодилися, крім Харкова, Київ, Миколаїв та Івано-Франківськ. Сподіваємося, що цю ініціативу підтримає Французький Інститут в Україні.

– Неймовірно. Але ти якось обмовився, що у вас ще є якийсь міжнародний літературний проект?

Д.Т. Так, насправді, ви перші, хто про це дізнається. Тут при театрі свого часу виникло дуже сильне літературне об’єднання, і ми навіть почали видавати власний альманах «ЖУК — Жива українська культура» та створювати телевізійний проект «Поетичне місто». А нещодавно до нас завітав Сергій Гончар з Владивостока, лідер подібного місцевого творчого об’єднання поетів та художників під назвою «Риба». Йому у нас надзвичайно сподобалося, і він запропонував«дружити домами». Як результат — найближчим часом світ побачить наш спільний альманах. Ми жартуємо, що, мабуть, називатися він буде «Риба-Жук». Насправді, сподіваємося, що все це — тільки початок. Ідей дуже багато, театральних, літературних, різних…

Газета «Харьковские Известия» N59 от 19 мая 2012 года

http://izvestia.kharkov.ua/on-line/18/1115501.html

Маргарита Ющенко

В апреле в Харькове побывал со спектаклями и мастер-классами польский театр «Брама». Его приезд, безусловно, стал одним из самых ярких событий уходящего сезона, так что, подводя итоги театрального года, стоит вернуться на «польскую страницу». Самобытный коллектив, которому аплодировали зрители более чем 20 стран мира, впервые приезжал в Украину по инициативе «Театра на Жуках».

Таким образом «Жуки» продолжают реализацию собственного проекта «Театральное окно в Европу», начало которому еще в прошлом году положил приезд другого польского коллектива — «Крик».

Надо сказать, такой проект актуален и необходим именно для Харькова, географически отдаленного от Западной Европы, творчески ориентированного на Россию и не имеющего крупного международного театрального фестиваля. И воодушевляет, что в этом году начинание «Жуков» поддержали новые партнеры: благодаря содействию Национального университета «Юридическая академия Украины им. Ярослава Мудрого» и Молодежного драматического театра, выступление поляков смогли увидеть больше зрителей.

«Брама» показала харьковчанам два разноплановых спектакля — «Эмоции в звуке» и «Мы», а еще раньше поляки выступили в столице, где площадку им предоставил один из сильнейших негосударственных театров Украины — киевский ЦСИ «Дах». Важной составляющей программы стали и мастер-классы, которые брамовцы провели для студентов театральных отделений творческих вузов Киева (Киевского национального университета культуры и искусств) и Харькова (Харьковского национального университета искусств им. И. П. Котляревского).

Особенностью харьковского мастер-класса стало то, что полякам сразу удалось сплотить его участников, создать среди них единое энергетическое поле. Помимо традиционных актерских тренингов на раскрепощение, заполнение пространства, доверие партнеру и т. д., брамовцы уделили много внимания вокалу, упражнениям, развивающим чувства ритма. Таким образом, уже на мастер-классе «Брама» заявила о себе как о коллективе, не типичном для польского альтернативного театра, который в большинстве своем является жестким и остросоциальным.

Подтверждением тому стал спектакль «Эмоции в звуке». Балансируя между разными жанровыми природами, театральными измерениями и даже видами искусства, актеры плетут изысканное кружево этого действа из пластики, пения и живого музыкального сопровождения. Режиссер Даниэль Яцевич сделал драматургической основой постановки аутентичные песни из разных уголков земли: Армении, Грузии, Украины, Испании, стран Скандинавии, Балкан.

Интересно было сравнить подход поляков с подобными же экспериментами в современном украинском театре. Так, киевский режиссер Влад Троицкий ищет в фольклоре языческие праистоки нации, при помощи музыкальных инструментов разных стран создавая из славянских песен впечатляюще сложные вокально-ритмические композиции. Львовянин Владимир Кучинский использует в своих философских спектаклях аутентичные церковные песнопения.

Что касается «Брамы», то в своей постановке они (согласно названию спектакля) извлекают из песен заложенные эмоции, при помощи которых говорят о радостях и печалях, любви и одиночестве. Исполнители потрясающе музыкальны и пластичны, но главное даже не это. Брамовцам удалось достучаться до сердца каждого, кто находился в зрительном зале, благодаря своей искренности и честности; благодаря работе в открытом приеме (перед началом спектакля ребята, не стесняясь рассаживающейся публики, прямо на сцене распеваются — разминаются — готовятся, будто приоткрывая нам мир закулисья); благодаря смелому разрушению «четвертой стены» (в определенный момент действия они просто начинают улыбаться и пожимать руки зрителям). А вслед за «четвертой стеной» пал и языковой барьер: ведь очевидно, что слова в таком спектакле не главное.

Вместе с эмоциями «Брама» извлекает из фольклора и мудрость, заложенную народом. На сцене будто оживает и материализуется мировая душа, в которой есть и трагичные нотки. Кульминационная сцена спектакля — песня, исполняемая актерами в противогазах. Будто крик о том, что мы убиваем нашу планету, а вместе с ней и себя. Но шанс на спасение есть. Просто надо быть вместе и любить друг друга. В написанном виде — выглядит банально, в контексте спектакля — воспринимается как откровение.

«Эмоции в звуке» — последняя на сегодняшний момент работа польского коллектива, а спектакль «Мы» стал первым для нынешнего поколения «Брамы». Эта постановка осуществлена в популярной технике современного театра, когда за основу действия берется не готовая пьеса, а реальные монологи и диалоги, переносимые на сцену из обыденной жизни. Спектакль «Мы» построен на личных историях брамовцев, а также на беседах-размышлениях актеров и режиссера Даниэля Яцевича о проблемах молодого поколения, особенностях нынешнего этапа развития общества. Таким образом, как бы рождается коллективный взгляд молодых людей на современную Польшу и современную жизнь в целом.

В спектакле «Мы» текст имеет большое значение, однако было достаточно улавливать отдельные слова, ощущать настроение на сцене… и удивляться возникающим параллелям с собственной жизнью. Гротесковые типажи, забавные пародии на штампы в искусстве и следом трагические монологи со слезами на глазах — потрясающие вокалисты из «Эмоций в звуке» проявили себя талантливыми актерами с широкой жанровой палитрой.

«Мы» — яркое по форме и глубокое по содержанию высказывание о человеческих страхах, о мучительном поиске своего места в жизни. В то же время постановщики верят в силу человеческой мечты, которая может стать путеводной нитью для каждого. И это то, что выделяет спектакль поляков из обоймы «чернушных» постановок о современной жизни.

Спектакли «Эмоции в звуке» и «Мы» стали яркой краской в палитре театральных впечатлений харьковчан, а тренинг польского коллектива — ценным опытом для студентов ХНУИ им. И. П. Котляревского. Так что, будем надеяться, проект «Театральное окно в Европу», инициированный «Театром на Жуках», будет набирать обороты и сближать Харьков с европейской театральной традицией.

Журнал «БИЗНЕС» N15 от 9 апреля 2012 года

http://www.business.ua/articles/teatrovedenie/Missiya_vypolnima-28833/

Наталья Власенко

В юбилейный год Независимости Украина отмечает 20-летие установления международных отношений со многими странами. Как водится, все масштабные торжества сопровождаются не менее помпезными речами. Вот только настоящую европейскую культуру в Украину везут отнюдь не государственные чиновники.

Ах, водевиль…

Совместный Гала-концерт двух национальных театров оперетты — Киевского и Бухарестского — тоже результат частной инициативы его руководителей. Пять лет подряд киевляне возят на Международный фестиваль «Жизнь прекрасна!» в столицу Румынии свои постановки. Там их и заприметили коллеги из национального театра Ion Dacian.

«В отличие от политических острых моментов, на сцене нам с Румынией делить нечего, кроме аплодисментов и любви зрителей», — отмечает художественный руководитель Киевского национального академического театра оперетты Богдан Струтинский. В прошлом году киевский спектакль «Бал в Савойе» был назван лучшим за всю историю фестиваля.

Поэтому приезд солистов и руководителей Ion Dacian с презентацией своих лучших номеров в Киев можно считать реверансом. 31 марта сцена киевской оперетты три часа фонтанировала мировыми шедеврами в исполнении лучших бухарестских артистов, многие из которых прошли школу в миланском оперном театре «Ла Скала» (см. «Эксперт — о финансировании»).

Надо сказать, сейчас оперетта переживает не лучшие времена. Причем везде. Популярных брендов, беспроигрышных для репертуара любого театра, наберется от силы десяток: «Летучая мышь» Иоганна Штрауса, «Принцесса цирка» Имре Кальмана, «Веселая вдова» Франца Легара и еще пара-тройка названий.

Но молодая публика хочет больше эпатажных, больше экспрессивных вещей, которые в довольно ограниченном, увы, условными рамками жанре оперетты предложить сложно. То, что не вписывается в классический канон, получило название мюзикл, популярность которого во всем мире растет.

«Как румыны привлекли зрителей? — рассказывает г-н Струтинский. — Они сначала поставили мюзикл «Ромео и Джульетта», на который пришла молодежь, а затем уже эта молодежь стала ходить и на оперетту». Практику соседей стараются перенять и киевляне.

Так, следующий сезон руководство театра уже готово объявить годом мюзикла в уверенности, что после «Моей прекрасной леди» (американский мюзикл Фредерика Лоу по мотивам пьесы Бернарда Шоу «Пигмалион». — Ред.) молодая публика заглянет и на «Сильву» (оперетта Имре Кальмана. — Ред.).

Хочется надеяться и на то, что вслед за румынской опереттой Киев увидит и лучшие образцы альтернативного румынского театра, тем более что у него тоже есть чему поучиться. Ну хотя бы тому, как автономно от государственного финансирования жить и при этом оставаться в авангарде европейских театральных тенденций.

Звуковые эмоции

В отличие от румынского, польский альтернативный театр украинскому зрителю знаком давно и хорошо. Его представители — постоянные гости как столичных, так и периферийных фестивалей, куда они приезжают по инициативе частных лиц — организаторов действ.

Вот и короткие гастроли известного негосударственного театра Brama из небольшого польского городка Голенев организовал харьковский частный «Театр на Жуках» при поддержке Министерства культуры Польши и Польского института в Киеве.

«Мы второй год организуем поездки польских театров со спектаклями и мастер-классами в Украину, благодаря чему для наших зрителей приоткрывается театральное окно в Европу», — раскрывает мотивы своей деятельности продюсер харьковских «Жуков» Дмитрий Терновой.

В Киев и Харьков (к большому сожалению столичной публики, поляки после единственного представления в киевском театре «Дах» отбыли на Слобожанщину, где радовали своим искусством зрителей целых четыре дня) театр Brama привез два своих лучших спектакля — драму о человеческих страхах «Мы» и музыкальную постановку «Эмоции в звуке», построенную на этнических песнях из разных уголков мира. Либретто последней «написано» почти на 10 языках.

Истории о разных чувствах и эмоциях — боли, одиночестве, разочаровании, скуке — собирали в этнографических экспедициях по Армении, Грузии, Сербии, Боснии, Норвегии, Перу и другим странам.

«У нас интернациональный состав. В коллективе, кроме поляков, есть американцы, испанцы, немцы, грузины. Недавно к нам пришел украинский парень Саша и сказал, что очень хочет найти друзей. Он слышал о нас и попросился к нам на работу», — рассказывает режиссер и основатель Brama Даниэль Яцевич.

Уже семь лет театр работает на сценах всего мира в таком составе и стал практически семьей, поэтому во время спектаклей артисты не столько играют, сколько общаются друг с другом, вовлекая в вербальный и тактильный диалог зрителей. Публика, пришедшая на «Эмоции в звуке», не стала исключением: зрителей приглашали на сцену танцевать под зажигательное испанское фламенко прямо во время спектакля.

«Мы отрицаем форму традиционного театра, когда между зрителем и актерами есть стена. Мы — за интерактивность, за встречу», — говорит г-н Яцевич. Надо сказать, эксперименты Brama принесли свои плоды: некоммерческий театр вполне комфортно себя чувствует в небольшом городе, имеет собственное помещение, ездит с выступлениями по всему миру. А недавно на его базе была организована Академия альтернативных театров для желающих перенять опыт Brama (подробнее см. «Блиц-интервью» ).

PS А в начале апреля Украину в 9-й раз накрыло «Французской весной», фееричной, абсурдной, летящей и… с футбольным привкусом. Уроки продвижения своей культуры в массы французы будут давать целый месяц одновременно в нескольких украинских городах.

Эксперт — о финансировании

Антонелла Диаконеску, координатор международных проектов Национального театра оперетты Ion Dacian:

– Как все национальные театры в Румынии, мы — общественная организация, финансируемая из госбюджета.

К сожалению, эти деньги покрывают только около 50% наших расходов, поэтому мы вынуждены привлекать средства под конкретные международные проекты через разные институции Евросоюза. Так, в 2009 г. нам удалось отправить нескольких наших артистов в Милан на стажировку в «Ла Скала».

Это пока самый крупный международный проект. Если бы мы использовали только деньги, которые нам выделяет государство, нам бы их хватило на небольшое количество проектов. Поэтому мы постоянно в поисках новых источников финансирования.

Блиц-интервью

«Меньшинство мудрее, хотя право всегда большинство», — утверждает режиссер театра Brama Даниэль Яцевич

– Вашему театру в этом году 16 лет. Как все начиналось?

– Я тогда был еще студентом и думал не о деньгах, а о том, что работа с людьми дает мне силы и энергию. Наш театр работал при Доме культуры в Голеневе. Я был единственным членом коллектива, числившимся в штате, для других это было хобби, они приходили в театр после работы, некоторым ребятам вообще было по 14-15 лет.

Так что материальная сторона нас интересовала в меньшей степени. Мы так упорно трудились, что достигли определенного уровня до того, как возникло желание зарабатывать деньги.

Получив награды нескольких важных фестивалей, мы стали популярными и… поссорились с руководством Дома культуры, потому что сделали ставку на свое развитие — стали много ездить, устраивать для актеров workshop, готовить проекты.

Не так давно мы вернулись в Голенев, где нам дали помещение и обеспечили финансирование. Теперь зарплату в театре у нас получают уже пять человек — по 1000-1100 злотых (2,5-2,6 тыс.грн.) в месяц плюс комиссионные от участия в проектах.

В прошлом году Министерство культуры Польши профинансировало создание при нашем театре Академии альтернативных театров, где мы рассказываем начинающим актерам о современных методиках работы, делимся своим опытом, в том числе и тем, где при желании находить деньги, чтобы не бояться ссориться с Домом культуры (смеется).

Но самое главное, что мы хотим донести в этой Академии: если есть отношения в коллективе, есть лидер, который может повести за собой, все можно пережить.

– Без государственной поддержки, самостоятельно — трудно?

– Можно открыть частный театр, вообще не рассчитывая на государство. Как сделала Кристина Янда (знаменитая польская актриса, в 2005 г. основавшая театр Polonia. — Ред.).

Но она делает коммерческие проекты. Частный театр с репертуаром, состоящим из комедий, опереток, будет успешным, особенно в большом городе. Если бы мы пошли по этому пути, стали бы богачами. Но это не наша история.

Brama — театр экспериментальный. Мы сами выбираем, что нам делать, руководствуясь простой философией: главное — получать от всего удовольствие. Мы себя не насилуем, и Бог нам за это дает возможность заниматься любимым делом. Не зря ведь говорят, что меньшинство мудрее, хотя право всегда большинство.

– Вам повезло: у вас достаточно денег, чтобы заниматься только любимым делом. У нас это прерогатива немногих независимых коллективов.

– У вас есть такие театры, например, как киевский «Дах», львовский «Воскресенье». Просто в вашей стране о них знают гораздо меньше, чем в Европе.

– Спектакль «Эмоции в звуке» сделан в этнической стилистике популярной сейчас world music. Вы тоже поддались этой моде?

– Сложно сказать. У региона, где возник наш театр (Голенев расположен на северо-западе страны, эта территория вошла в состав Польши в 1945 г. — Ред.), нет своей истории и культуры. Здесь долго жили немцы, австрийцы, литовцы.

После войны в наших краях осели переселенцы из Чехии, Белоруссии, Украины. Что нам, выгребать из могил немецкий фольк и немецкую историю? У нас получился культурный микс, поэтому мы решили позиционировать себя как открытое окно в Европу. К тому же благодаря песне стираются все барьеры.

– А еще это беспроигрышная визитная карточка для гастролирующего по миру коллектива.

– Да. К сожалению, в Евросоюзе о Польше говорят прежде всего как о хозяйке Евро-2012, забывая об остальной нашей культуре.

Портал Культура, публикация от 12 апреля 2012 года

http://uaculture.com/TheaterDance/Lists/Reviews/DispFormTrue.aspx?ID=16

Світлана Баженова

​Інколи здається, що Польша — найтеатральніша європейська країна. Майже в кожному маленькому місті разом з державним академічним театром існує ціла низка недержавних альтернативних театрів. І саме таким є театр «Брама» з невеликого польського міста Голеньов. Знайомство українського глядача з цим незвичайним (для української театральної реальності) видовищем стало можливим завдяки такому ж недержавному, а тому і незалежному харківському Театру на Жуках.  Вже другий рік поспіль цей театр знайомить українського глядача з польською театральною традицією. Цей проект підтримується Міністерством культури Польщі, Інститутом Адама Міцкевича та Польським інститутом в Києві. Також партнерами театру виступили  Генеральне консульство Польщі в Харкові і Національний університет «Юридична академія України ім. Я.Мудрого».

Можливо, Дмитро Терновий, продюсер Театру на Жуках, цим проектом відкриє для Харкова, якщо не вікно, то хоча б кватирку в європейський театральний простір.

Театр «Брама» –  музичний театр. В українського глядача визначення «музичний театр» насамперед викликає асоціації з театром музичної комедії, оперетою, оперою чи мюзиклом. «Брама» — це принципово інший формат музичного театру. Причому не тільки для України, а й для Польщі також. Режисер театру Даніель Яцевич деякою мірою сповідує принципи театральної системи Єжи Гротовського, яка отримала назву «бідний театр». В такому театрі свідомо відмовляються від будь-яких театральних ефектів, сценографії, костюмів, гриму. Повертаючиться до естетики театру «Брама», можна сказати , що спів стає цілком органічною та майже єдиною формою сценічного існування акторів.

Польський театр представив глядачам дві вистави: «Відчуття у звуці» і «Ми».  Це вистави різних періодів, з різною проблематикою, але їх об’єднує те, що в центрі уваги завжди людина, її енергетика і відчуття.  Спектакль «Ми» було поставлено в 2007 році, він став першим вагомим досягненням театру. Акторам тоді було 15-16 років, та з цією виставою театр «Брама» здійснив гастролі майже по всім куточкам світу — відвідав 36 країн. Це вистава-сповідь. Сповідь кожного актора про себе та своє бачення світу. Та, водночас, це бунт проти систематизації  та уніфікації світу. Бунт проти безглуздої  сучасної цивілізації. Кожен актор розповідає свою глибоко особисту історію, яка той же час є типовою для польської молоді, тим самим створюючи зліпок сучасного суспільства. В історіях розповідають про страхи, самотність та жорстку запрограмованість життя. Але ці молоді люди вміють мріяти, сподіватися та мають сили боротися і не здаватися.

Друга вистава — «Відчуття у звуці» є закономірним наслідком розвитку та професійного зростання театру. ЇЇ прем’єра відбулась в 2010 році. Це вже не окремі і не особисті історії молодих людей. Режисер разом з акторами говорить про загальнолюдські цінності, навіть першооснову життя. Конкретні історії — не важливі, важливе відчуття єдності людини та всесвіту.

Мова Всесвіту — це мова мистецтва. Раціонально пізнати нескінченність існування майже неможливо, але можливо відчути. Музика — найбільш абстрактне мистецтво, тому впливає безпосередньо на підсвідомість та емоційну сферу людини. В театрі «Брама» саме музика створює реальність, вона зрозуміла кожному, незалежно від національності. На сцені немає декорацій, актори одягнути в чорну форму для репетицій. Вистава проходить без гриму, без реквізиту, тільки музичні інструменти в руках та надзвичайні голоси, які створюють дуже насичений змістовний музичний простір.

Ми дивимося виставу та відчуваємо, що ніяких декорацій та костюмів і не потрібно. Ще трохи часу — і стає зрозуміло: вони навіть зайві, адже музика та спів акторів наповнюють весь сценічний простір, декорації просто «не вмістяться». Щільність музики досягає апогею, звук майже матеріалізується. Поліфонічне звучання народних пісень лунає в усіх чотирьох вимірах реальності. Згодом здається, що навіть актори втрачають людську подобу та стають концентрацією звуку.

Виставу побудовано  на основі народних пісень, які актори збирали на батьківщині та привозили з країн де були на гастролях. До речі, перша пісня, з якої розпочалась робота, була саме українська. Згодом до вистави увійшли пісні Африки, Іспаніїї, Грузії, Вірменії, Скандинавіі та Балкан. Ці твори народної творчості створювалися не для раціонального розуміння, а для того, щоб ввібрати у себе досвід багатьох поколінь народів, їх біль, сподівання, духовну спадщину. Актори театру засобами театрального мистецтва дають нам відчути універсальність цих прагнень, єдність людства, синтез культур.

Щоб виявити та донести до глядача ідею вистави Даніель Яцкевич звертається до першоджерела театру — до ритуалу,  де всі мистецтва існують у нерозривній єдності, і є невід’ємною частиною людської свідомості. Вистава «Відчуття у звуці» захоплює глядача цілком. Це розмова актора з глядачем  «від серця до серця». Відновлюється та відроджується ритуальна основа театру, де всі були учасниками дійства. З такого символічного акту об’єднання і починається вистава: актори особисто вітаються з кожним глядачем та знайомляться, і після цього вже неможливо відсторонено дивитись — нас запрошено до участі.

Актори дуже щирі, вони просто живуть на сцені, все відбувається тут і зараз. При чітко фіксованій музичній партитурі, в акторській грі багато імпровізації. Це приклад дуже відкритого театру: відбувається жива розмова, духовний діалог акторів та глядачів. Тому і неможливо залишитися байдужим. Сценічна дія побудована на контрастах: від страждань актори переходять до радості, від ненависті до любові — це такі собі американські гірки для душі, від яких і дух захоплює, і сльози на очах.

Це одна з небагатьох вистав, подивившись яку відчуваєш справжній катарсис. Наприкінці вистави наступає дивне відчуття, що знаходишся на сцені разом з акторами. Співпереживання досягає максимуму,  здається всі вже знаходяться у якомусь трансі. Тому стає можливим парадоксальний фінал. Актори стають у коло спинами до глядачів і співають, в центрі кола світиться стовп світла. На перший погляд, глядача витіснено за межі, і увага спрямована не до залу, а в центр кола. Але, насправді, не очікувано, відчувається себе разом  з ними. Більш того, здається, цей стовп світла — він конкретно для кожного з нас. Кожен — там, в центрі, в сяючому білому потоці, і вся енергетика концентрується в цій точці.

Польский театр «Брама» — це принципово інший формат театру серед української дійсності, і музичного театру зокрема. Він — альтернатива не тільки академічному театру, але і авангардному інтелектуальному театру. Готовність вести діалог універсальною мовою почуттів, відкритість та щирість акторів створили можливість адекватного розуміння та сприйняття вистави українською публікою.

http://bez-grima.kharkov.ua/we-care-a-lot-spektakl-misteriya-o-zhizni/#more-918

Блог о харьковских театрах «Без грима», запись от 2 апреля 2012 года

Анна Селевич

Спектакль «We care a lot» по пьесе Дмитрия Тернового « Шуты»  может вдохновить на поступки или же увлечь за собой в пучину размышлений, вопросов, поисков ответов… вернее ответа, главного ответа на вопрос «Что есть истина?» Вопрос этот всегда витает в воздухе, его задает каждый. Но находит ли кто -либо ответ?

Спектакль получился в каком-то плане неожиданным для меня, но все же сохранил в себе почерк Театра на Жуках. Он сохранил в себе сказку, призывает зрителя задуматься, оставляет почву для  самопоиска. Здесь переплетается множество историй, созданных ранее: история Адама и Евы, Ромео и Джульетты, Мастера и Маргариты. Все истории о любви. И спектакль был тоже о любви, побеждающей все.

Наверное каждый из нас задумывался, что нами управляют свыше. Одни люди верят в Бога, другие в Высший разум, третьи в сверхъестественное. Но как бы не называли это, они верят во что-то высшее. И автор пьесы, видимо, был в подобных рассуждениях при написании текста.

Весь мир театр, а люди в нем актеры… Есть дирижер, который направляет людей, есть суфлер, который вкладывает в их уста слова, есть Белый и Черный, которые все время соревнуются, кто главнее, и есть Шут, который стоит на рубеже. Все должно проходить по сценарию, написанному особым режиссером, каждый должен выполнять свою роль. Но истинному чувству подвластно многое, даже переворот судьбы, изменение сценария жизни. Стоит лишь сильно этого захотеть, поверить и не бояться. Не смотря на препятствия, угрозы, отчаяние, слезы, нужно слушать сердце и совершать поступки. Очень хороший посыл у спектакля, я считаю. Я бы сказала, жизнеутверждающий, даже с тенью патриотизма… к жизни))

Получился очень музыкальный спектакль, как по мне. Не то что бы было много музыки, просто многие акценты были расставлены при помощи нее. И оставляет мысль, что кто-то вертит Земной шар и наши жизни словно веретено…

Это пахнет загадкой, мистикой… Да, наверное. Но ведь даже уверенный в себе атеист и прагматик все же сомневается,  и не все может объяснить.

Хочу отметить игру актеров, которые исполняли роли Черного и Дирижера – Ольга Король и Вячеслав Валковой, в который раз убеждаюсь, что они очень выразительны. И как по мне, то Александра Рыбина  сыграла  настоящего «змея-искусителя» в роли Белого, – как всегда по-царски:)

Единственное – не сложилась картинка влюбленных. Я не увидела любовь, ломающую все преграды. Все было хорошо, понятно, но не зацепило. Я не поверила, не знаю почему.

А вот музыка, постановка, декорации, костюмы, грим – просто здорово. Спасибо всем, кто работал над спектаклем, – видно, что вложено много труда.

Ну и конечно песня Lavoie Daniel «Ils s’aiment» не могла не зацепить. Это был один из акцентов, о которых я писала. Я, к сожалению, не знаю французского, но все же перевела не без помощи интернета:)

Ils s’aiment comme des enfants
Amour plein d’espoir impatient
Et malgré les regards
Remplis de désespoir
Malgré les statistiques
Ils s’aiment comme des enfants

Enfants de la bombe
Des catastrophes
De la menace qui gronde
Enfants du cynisme
Armés jusqu’aux dents

Они любят друг друга, как дети
Любовью, наполненной нетерпеливой надеждой
И, вопреки взглядам,
Полных отчаяния,
Вопреки статистике
Они любят друг друга, как дети.

Дети бомбы,
Катастроф,
Грохочущих угроз,
Дети цинизма,
Вооружённые до зубов.

Блог о харьковских театрах «Без грима», запись от 5 апреля 2012 года

http://bez-grima.kharkov.ua/teatr-brama-v-xarkove-neobychnoe-i-nezabyvaemoe/

Анна Селевич

На этой неделе для харьковчан подготовили театральный сюрприз – театр «Брама» показывает свои спектакли «Мы» и «Эмоции в звуке».

То, чего мы не сможем увидеть в Украине, — привезли к нам поляки. Это действительно подарок, нечто необычное, преподнесенное в простом виде.

Спектакль «Эмоции в звуке» нельзя назвать просто спектаклем, это магия звука, музыка мира. То, что происходило на сцене, иначе не назовешь. Название спектакля в буквальном смысле передает его суть. Песни, музыка, монологи — переплетались, и создавалась общая картина. Очень трудно выразить в словах те ощущения, которые породил спектакль.

Актеры выражали при помощи музыки свои чувства, при этом несли на ладонях целый мир, собрав звуки народов, населяющих его.

Были моменты, когда все внутри переполнялось, наворачивались слезы. Но это не были слезы горя, печали. Нет, просто в эти моменты душа переполнялась светом, его было слишком много. Возможно, написанное может показаться раздутым, но так я чувствовала.

Понравился момент, когда актеры начали обниматься со зрителями, приветствовали их. Тем самым они сблизились с залом, познакомились, и не были уже чужими. Были своими. И действительно, было впечатление, что ты дома, а не в театре, — дома с друзьями. Польские актеры очень светлые ребята и простые, они создали обстановку дружественную, – именно такая нужна была для восприятия этого спектакля. Как мне показалось, он способен объединить абсолютно разных людей.

Спектакль «Мы» более жесткий, резкий, с юмором, скорее даже с иронией и сатирой. Но все же спектакль о желаниях. У каждого человека есть желания, которые кажутся недосягаемыми по разным причинам. И это прекрасно, когда есть желания, ведь их существование обозначает существование личности.

Вообще создавалось впечатление, что актеры не исполняют роли, а просто живут на сцене, что они такие же, как в жизни. Это приближает их к зрителям – они настоящие.

Перед каждым спектаклем, пока зрители рассаживаются, актеры своеобразно настраиваются — выполняют какие-то разминки, играют в салочки, танцуют, напевают мотивчики, просто кайфуют. Коллектив театра показался мне очень сплоченным, как одна семья, одно целое.

Побывав на спектаклях, лично я зарядилась положительной энергетикой и познакомилась с  абсолютно необычным для нас театром. Абсолютное различие игры и восприятия материала, да и вообще подход к работе тоже другой у актеров.

Спектакли идут на польском языке, монологи были частично непонятны, но актеры смогли передать суть в каждом эпизоде. Очень не хотелось расставаться с ними.

Спасибо большое всем, кто организовал гастроли театра Брама в Украине. То, что это останется в памяти, — точно.

http://bez-grima.kharkov.ua/shekspirovskaya-komediya-ot-teatra-na-zhukax/

Блог о харьковских театрах «Без грима», запись от 18 марта 2012 года

Анна Селевич

Романтическая комедия о любви по пьесе Уильяма Шекспира является, на мой взгляд, ценным сокровищем в шкатулке работ Театра на Жуках.

Не в первый раз мне посчастливилось побывать в этом театре, и у меня есть возможность сравнить. Спектакли театра все различны, но почерк у работ есть, и он их роднит. Будь то фантасмагория «Пластилин мира», или же добрая сказка «Пчелка», или трагическая и тонкая «Доротея», или юморная, легкая «Двенадцатая ночь». Различные по жанру спектакли объединяет стиль постановки, подход к работе, продуманные костюмы и декорации, изюминки в адаптации материала. Театр на Жуках можно узнать по их, именно их, почерку.

И мне кажется, что в спектакле «Двенадцатая ночь» было задействовано множество красок из арсенала театра. Ведь это Шекспир и все, кто работал над спектаклем, подошли к работе очень трепетно, с уважением и любовью, и это было заметно.

Одной из изюминок или же приемом Театра на Жуках являются оригинальные и запоминающиеся начало и концовка. Вы можете не заметить, как спектакль начнется, и не захотите, чтобы он заканчивался. Так и в этот раз: я и не заметила, как обычные люди нашего времени, актеры театра, перенеслись в 17 век и превратились в герцогов, графинь, шутов…

Я думаю, что «Двенадцатая ночь» многим знакома, и сюжет известен (по крайней мере, надеюсь на это), а поэтому и не стоит пересказывать его.

Пьесы Шекспира – это всегда как глоток свежего  воздуха, как первая листва весной, как первый пушистый снег… Они не могут оставлять равнодушными, ведь Шекспир был гением. Не зря актеры всего мира считают за честь играть его пьесы. По пьесе «Двенадцатая ночь» был снят фильм с Кларой Лучко в главной роли. Я думаю, что многие видели его и любят. Но спектакль театра на Жуках живет своей жизнью. Пьеса одна, а результаты постановки различны. Другая игра, другие характеры.

Герцог мне показался в спектакле таким себе меланхоликом, со слишком переменчивыми предпочтениями. Виола по характеру получилась сильной и менее мягкой нежели ее брат Себастьян.  Он получился немного скучноватым, чопорным и унылым.

Отметить хочу игру актеров, исполняющих роли сэра Тоби и сэра Эндрю. Эти образы мне показались наиболее яркими  и обыгранными. Йоговская поза собаки в исполнении Фанина была на высоте))). Он же занимался и постановкой боя, ведь в спектакле есть сцены дуэли на шпагах.

Ну и, конечно же, нельзя забыть о Шуте из пьесы. Вообще шут  – это как отдельная каста, мне кажется. Не все могут сыграть эту роль. Ведь действительно, для того чтоб изобразить дурака  нужно знание образов, уметь передать их, перестроиться, это целое искусство. И не зря же они были всегда приближены к царствующим особам.

Графиня Оливия была попаданием в точку  — хорошо был отыгран характер  героини. Актриса исполнила роль красочно и живо, не просто проговаривая текст. В который раз понравилась игра Валкового. Этот актер сам по себе ярок, и образы он передает умело. Мальволио в его исполнении удачно вписался в комедию.

Очень понравилось в спектакле музыкальное оформление, особенно финальная песня – это как раз о запоминающейся концовке. Мне хотелось слушать еще.

В итоге я получила массу удовольствия, смеха, хорошее настроение, положительные эмоции. И это еще одна черта театра – дарить ощущение добра, волшебства, света… За что им большое спасибо.