Територія «Жуків»
Газета «Україна молода» N171 от 15 ноября 2012 года
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2176/164/77505/
Лариса САЛІМОНОВИЧ
Один iз наймолодший театрів Харкова, що оселився на околиці міста, збирає аншлаги і «прорубує вікно в Європу»
Ідея створити театр у селищі Жуковського (по-народному просто «Жуки») і через п’ять років здається божевільною: по один бік тут закінчується типовий харківський житловий масив, а з іншого — починається чистісіньке поле, обрамлене на далекому горизонті кількома самотніми тополями. Але театральний народ, спраглий до чесних постановок, регулярно заповнює усі сорок шість місць невеликого камерного залу, де господарі нерідко змушені виставляти і ряд приставних стільців. Ольга та Дмитро Тернові — режисер і продюсер «Театру на Жуках» (а за сумісництвом — ще й актори) — кажуть, що в реалізації найфантастичніших ідей їм допомагає неймовірний збіг обставин.
«Щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де неможливо збрехати»
О.Т.: — Починалося ж усе просто. Наша донька Настя напросилася вчитися до приватної гімназії «Очаг», розташованої в цій місцевості. Тут я й розгледіла оце приміщення, що мало тоді жалюгідний вигляд. Раз прийшла сюди, вдруге, і поступово в уяві почав вимальовуватися театральний зал. Діма знайшов абсолютно божевільних, з моєї точки зору, людей, які вклали сюди гроші, — адже витратити кошти на маленький, нікому не відомий, некомерційний і без якихось особливих перспектив розвитку театр, немає жодного бізнесового сенсу.
Д.Т.: — Спочатку всі крутили пальцем біля скроні: мовляв, ніякий глядач сюди не поїде. Але у нас перед очима був приклад московського «Театру на Південному Заході» та пітерського «Дім на Троїцькому полі», які створювалися на околицях мегаполісів, починали працювати переважно з непрофесійними акторами, але користувалися неймовірною популярністю. Ми так і міркували собі: було б на що подивитися — тоді і глядач буде.
О.Т.: — За всі роки практично не було жодного спектаклю, який би пройшов без аншлагу. Зал на 40 глядачів, але, як правило, їх набирається до півсотні. Мабуть, щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де все — на відстані витягнутої руки, де актору неможливо збрехати, і вистава буквально затягує в себе глядача.
– У вас у репертуарі дуже різнопланові вистави: є і класика, і сучасні п’єси, і навіть ті, що, здавалося б, нереально поставити на театральній сцені, як то «Між двох стільців» Євгена Клюєва. Чим обумовлений такий різнобарвний вибір?
О.Т.: — Вистави поки що я жодного разу не вибирала, скоріш — вони мене. Приходять самі — потоком образів, коли раптово починаєш бачити окремі сцени, графічні рішення, костюми…
– І тоді все йде як по маслу?
О.Т.: — Ой ні. Взяти хоча б We care a lot за п’єсою Діми «Блазні», яку ми вирішили поставити спеціально для фестивалю «Французька весна». Це писалося, перекладалося на французьку і ставилося одночасно всього за півтора місяця. Частина акторів грала без знання французької, заучувати роль багатьом було надзвичайно складно. Через брак часу працювали на якомусь надриві і просто з шаленим ентузіазмом… А потім була частина друга: ми зробили цю виставу російською мовою, показали її на фестивалі «Південні маски» і отримали свою першу нагороду — «Срібну маску».
– Пам’ятаю, з таким самим авралом ви готували виставу для кримського фестивалю «Живи». Тоді вам вдалося усього лише за кілька днів поставити спектакль iз групою волонтерів з різних країн.
О.Т.: — Сценарій про життя безхатченків написав Діма. У нас було два перекладачі, так і порозумілися, хоча дуже скоро всі мене розуміли вже без слів.
Д.Т.: — У нас буквально на очах народжувався справжній інтернаціонал. Уяви собі: молоді люди з Польщі, Німеччини, Японії, Швеції, України, які до того ніколи не були на сцені і вперше у житті один одного побачили, за п’ять днів стали згуртованою командою. Коли в Криму прощалися, стояв такий плач, що просто жах!
«Театральне вікно до Європи»
– Завдяки «Театру на Жуках» Харків побачив роботи двох польських театрів — «Крик» і «Брама». Вам вдалося організувати не лише їхні виступи, а й провести за їх участі майстер-класи в харківському та київському мистецьких вузах.
О.Т.: — Коли ми їхали на фестиваль до Миколаєва, компетентні люди порадили не пропустити поляків, мовляв, «Крик» — це класно. Спершу потрапили на їхній майстер-клас, отримали дуже сильні враження. А от наші спектаклі, на жаль, стояли в програмі в один і той самий час. Ми не встигали до них навіть на останні 10 хвилин. Коли польські колеги дізналися про це, то сказали: «Жодних проблем — зіграємо ще раз». Після цього познайомилися.
Д.Т.: — А потім одна з наших актрис, Ольга Король, запропонувала показати нашу виставу «Дванадцята ніч» Шекспіра у Чехії на руїнах старовинного замку Хартенберг. Тоді й з’явилася ідея провести міні-фестиваль, запросивши знайомих театралів з інших країн, у тому числі «Крик». До нас також приєдналися французи. Ось так народився однойменний з чеським палацом фестиваль. Три країни, три абсолютно різні школи. Ми жили одним табором і цілими днями по черзі проводили тренінги. Усім настільки сподобалося, що вирішили не закривати проект. Зрештою, провели вже три фестивалі. Цього року на «Хартенберг» приїздили театри з семи країн.
– Дмитре, ти якось обмовився, що у вас ще є якийсь міжнародний літературний проект…
Д.Т.: — При театрі виникло літературне об’єднання, і ми навіть почали видавати альманах «ЖУК — Жива українська культура» та створювати телевізійний проект «Поетичне місто». А нещодавно до нас завітав Сергій Гончар iз Владивостока, лідер подібного місцевого творчого об’єднання поетів та художників під назвою «Риба», і запропонував «дружити домами». Як результат — найближчим часом світ побачить наш спільний альманах. Ми жартуємо, що, мабуть, називатися він буде «Риба-Жук». Насправді, сподіваємося, що все це — тільки початок. Ідей дуже багато, театральних, літературних, різних…
ВНИМАНИЕ!
ПОЛНАЯ ВЕРСИЯ ИНТЕРВЬЮ
(публикуется с согласия автора)
Територія «Жуків»
Лариса Салімонович, Харків
Один з наймолодший театрів Харкова створює вистави, на які глядач їде з інших міст та країн, та реалізує неймовірні міжнародні проекти, то «прорубаючи» вікно до Європи, то зміцнюючи українсько-російську дружбу
Ідея створити театр на окраїні міста, в селищі Жуковського (у народі просто «Жуки») і через п’ять років здається божевільною: по один бік тут закінчується типовий житловий масив, а з іншого вже починається чистісіньке поле, обрамлене на далекому горизонті кількома самотніми тополями. Але театральний народ, спраглий до чесних постановок, регулярно заповнює усі сорок шість місць невеликого камерного залу, в якому господарі нерідко змушені виставляти ще й ряд приставних стільців. Свій успіх Ольга та Дмитро Тернові — режисер і продюсер «Театру на Жуках», які нерідко виходять на сцену ще і в якості акторів, — пояснюють не інакше як дивом. Збіг обставин, який раз за разом допомагає в реалізації самих фантастичних ідей, породжує це відчуття дійсного дива, яке завжди поряд.
«Мабуть, щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де неможливо збрехати»
– Олю, Дімо, аби наважитися створити театр у такому місці та повірити в його майбутню затребуваність, треба бути трішечки диваком або по-хорошому божевільним. У вас це вийшло, і за п’ять років існування «Жуків» у цьому вже встигли переконатися навіть найбільш прискіпливі театрали Харкова. Виходить, мрії дійсно збуваються?
О.Т.: Ми всі з дитинства — юності носимо в собі якісь нереалізовані ідеї. Тому як тільки з’являється найменша можливість і якщо при цьому не забракне сміливості, ми беремо і щось робимо. Іноді сміливості не вистачає…Але нам пощастило — ми змогли. Для нас це — не божевілля, а дійсно життя і те, що ми дуже любимо і заради чого, насправді, багато чим жертвуємо.
Починалося ж все дуже просто. Наша донька Настя свого часу напросилася вчитися саме до приватної гімназії «Очаг», де дуже тепла, дружня обстановка. Тут я й розгледіла оце приміщення, що мало тоді просто таки жалюгідний вигляд. Раз прийшла сюди, вдруге, і так поступово у моїй уяві почав вимальовуватися театральний зал. Це коли ти завершеними картинками бачиш, що тут може бути. Тоді ми звернулися до директора Євгена Медреша з пропозицією створити театр із залою-трансформером, якою можна вертіти на всі боки. Він послухав і відповів: «А давайте». Діма знайшов абсолютно божевільних, з моєї точки зору, людей, які вклали сюди гроші. Це їм було ні до чого, адже витратити кошти на маленький, нікому невідомий, некомерційний і без якихось особливих перспектив розвитку театр, який до всього ще й розташований на окраїні міста, немає жодного бізнесового сенсу.
Д.Т. Спочатку всі крутили пальцем біля скроні: мовляв, ніякий глядач сюди не поїде. Але у нас завжди перед очима був приклад московського «Театруна Південному Заході» («Театр на Юго-Западе» — рос.) та пітерського «Дім на Троїцькому полі». Вони теж створювалися на окраїнах великих мегаполісів і починали працювати переважно з непрофесійними акторами. Але ж на їхні вистави приїжджали люди зі всієї Москви й всього Пітера, міст, де існує дуже насичене театральне середовище. Та що там: з інших міст їхали, щоб подивитися ці вистави. Ми так і міркували собі: було б, на що подивитися, тоді і глядач буде. В кінці кінців, нам допоміг наш друг Геннадій Хмельницький, який у юності сам займався театром. Я пишаюся цим партнерством и цією дружбою, він, насправді, неймовірна людина… До речі, сьогодні і до нас вже їдуть з інших міст, навіть з тієї ж Москви.
О.Т. Насправді, у нас за всі роки практично не було жодного спектаклю, який би пройшов без аншлагу. Це теж дивовижно. Зал щоправда маленький: прийшло 40 чоловік, — і він вже повний. Але, як правило, набирається до півсотні. Я завжди сварюся з цього приводу, тому що хочу, аби кожному було зручно — у нас й без того не бархатні м’які сидіння, буває і душно, і холодно. Але ж, мабуть, щось особливе є тут в атмосфері невеличкого приміщення, коли все — на відстані витягнутої руки, де актору неможливо збрехати и де вистава буквально затягує в себе глядача. Гадаю, тут люди шукають чогось такого, чого не можуть отримати в інших, великих театрах. Душевності, щирості… І ми раді тут бачити кожного. Буває, хтось подзвонить: «Ми запізнюємося, бо не знаємо, як вас знайти». Тоді ми можемо навіть трошечки затримати початок.
– У вас в репертуарі дуже різнопланові вистави: є і класика, і сучасні п’єси, і навіть ті, що здавалося нереально поставити на театральній сцені, як то «Між двох стільців» Єгена Клюєва. Чим обумовлений такий різнобарвний вибір?
О.Т. Вистави поки що я жодного разу не вибирала,скоріш — вони мене. Приходять самі — потоком образів, коли раптово починаєш бачити окремі сцени, графічні рішення, костюми… І кожного разу потім обставини складаються так, що в потрібний час з’являються потрібні люди. Тобто, якщо не маємо складу на спектакль, якимось дивом раптом заповнюються ці прогалини.
– Яка постановка була найскладнішою?
О.Т. Напевно, We care a lot за п’єсою Діми «Блазні», яку ми вирішили поставити спеціально для дніпропетровського фестивалю «Французька весна». Це водночас писалося, перекладалося на французьку і ставилося, і все це зайняло десь півтора місяці. За цей час ми тричі відмовлялися від цієї роботи в силу різних причин. Більш того, частина акторів грали без знання французької мови, і заучувати роль багатьом було надзвичайно складно. Якщо хтось би глянув на це усе стороннім поглядом, напевно подумав би, що тут зібралися божевільні. Через брак часу працювали на якомусь надриві і просто з шаленим ентузіазмом. Але якби було б інакше, то взагалі не було б нічого. І, слава Богу, вдалася ця робота.
Д.Т. Так, а потім була частина друга, коли ми зробили цю ж виставу вже російською мовою з наполовину іншим складом десь за пару тижнів, відразу ж показали її на фестивалі «Південні маски» і отримали свою першу нагороду — «срібну маску».
– Незнання мови і часовий цейтнот для «Театру на Жуках», схоже, не є великою проблемою. Пам’ятаю, з таким же авралом ви готували виставу для кримського фестивалю «Живи». Тоді вам вдалося усього лише за кілька днів поставити спектакль з групою волонтерів з різних країн. Це, без сумніву, певний рекорд.
Д.Т. Так, ми час від часу вдаємося до таких експериментів, перш за все, над собою: чи зможемо, чи ні? Насправді, робити найцікавіше те, що на перший погляд здається неможливим, фантастичним. Кожний такий іспит значно просуває вперед.
О.Т. В тій волонтерській виставі кожен грав на своїй мові. Сценарій про життя безхатченків написав Діма, точніше, буквально намалював його. У нас було два перекладачі, так і порозумілися, хоча дуже скоро всі мене розуміли вже і без слів.
Д.Т. У нас буквально на очах народжувався справжній інтернаціонал. Уяви собі: молоді люди з Польщі, Німеччини, Японії, Швеції, України, які до того ніколи не були на сцені, з різним менталітетом, різними мовами, що взагалі вперше у житті один одного побачили, за п’ять днів стали згуртованою дружньою командою. Коли треба було в Криму прощатися, стояв такий плач і рев, що просто жах!
О.Т. Це й справді було жахливо. Усі навколо радіють, тиснуть один одному руки і раптом така картина: біля автобуса стоїть в обнімку купка людей і, не промовивши жодного слова, буквально ридають. Я заходжу до салону, на очах сльози, а водій запитує: «Це що, ваші?» «Угу», — киваю. «А чому ревуть, ніби на все життя прощаються?». «Так, на все життя», — кажу, і сама в рев.
– А що вас так поріднило?
О.Т. Робота. Ніщо так не ріднить людей, як по-справжньому цікава робота. Перевірено власним досвідом.
Проект «Театральне вікно до Європи»
– Дякуючи «Театру на Жуках», Харків побачив роботи двох польських театрів — «Крик» і «Брама». Як вам вдалося організувати не лише їхні виступи, а й провести за їх участі майстер-класи в харківському та київському мистецьких вузах? Як на мене, вам вдалося щось просто неймовірне.
О.Т. Коли ми їхали на фестиваль до Миколаєва, компетентні люди нам порадили не пропустити поляків. Мовляв, «Крик» — це класно. Спершу потрапили на їхній майстер-клас, це дійсно були дуже сильні враження. А от наші спектаклі, на жаль, поставили в програмі в один і той же час. Ми зрозуміли, що не встигаємо до них навіть на останні 10 хвилин. І все ж пішли. А там з’ясувалося, що ціла купа людей зібралася, які за різних обставин не змогли потрапити на виставу. Коли польські колеги дізналися про це, то сказали: «Жодних проблем — зіграємо ще раз». Після цього познайомилися.
Д.Т. А потім одна з наших актрис, Ольга Король, запропонувала показати нашу виставу (ми якраз випустили тоді «Дванадцяту ніч» Шекспіра) у Чехії на розвалинах старовинного замку. В тому місці вона якось працювала з волонтерами, і була знайома з людьми, що відновлюють замок. Зіграти виставу — це можна, звісно, але ж не зовсім цікаво. І з’явилася ідея провести такий собі міні-фестиваль, запросивши знайомих театралів з інших країн, у тому числі «Крик». Ще до нас приєдналися французи, і ось так народився міжнародний фестиваль «Хартенберг», по назві чеського замку. Коли ми проаналізували те, що вийшло в результаті, то зрозуміли — це фантастика! Три країни, три абсолютно різні школи. І у кожного з’явилася можливість доторкнутися до зовсім іншої системи акторської підготовки. Ми увесь час жили одним табором і цілими днями по черзі проводили тренінги. Усім все настільки сподобалося, що вирішили не закривати проект. Зрештою провели вже три фестивалі. Цього року «Хартенберг» був особливо багатолюдним: приїхали театри з семи країн. Програма фестудуже насичена і зараз нагадує коктейль «три в одному». По-перше, один за одним проводяться майстер-класи, акторські тренінги. По-друге, учасники показують свої постановки. По-третє, ми разом прямо на фестивалі створюємо спільну роботу.
– Мені здається, що в Україні навряд чи знайдеться ще один театр, який також зумів організувати міжнародний фестиваль за кордоном.
Д.Т. Ми намагаємося витискати максимум з тих можливостей, які десь бодай трішки прочиняються перед нами. Досить багато їздимо і все найкраще, що там бачимо, намагаємося «тягнути у дім». Так народився проект під назвою «Театральне вікно до Європи». Ідея в чому? У Харкові, та і в Україні в цілому дуже небагато хто знайомий з європейським театром. Це як два окремих світи. І нам дуже хочеться привозити й показувати те, що нас самих зачепило, перш за все — інші школи. Не тому, що вони кращі, а тому, що просто інші. Ми хочемо, щоб люди розширювали свій світогляд і мали можливість познайомитися зі зразками європейського театру. У нас вже побував вищезгаданий «Крик», а також «Брама», ці проекти ми змогли втілити за підтримки Польського Інституту в Україні. Окрім вистав, вони проводили майстер-класи для студентів. Правда, спочатку нашу пропозицію у театральних вузах сприйняли досить стримано. Мовляв, чому можуть навчити іноземні недержавні театри? Але ця проблема вирішилася вже на майстер-класі Марека Косьцюлека з «Крику»: студенти вщент заповнили аудиторію, а потім влаштували йому справжню овацію.
З Даніелем Яцевічем із «Брами» (він на наше прохання проводив майстер-класи не лише у Харкові, а й Києві), сталася схожа історія. Харківські студенти у нього просто закохалися, ходили за ним всюди, а потім на його запрошення ще й до Польщі поїхали, навчалися тижнів зо два. Пізніше самі запросили Даніеля до Харкова на фестиваль «Курбалесія» і разом поставили вуличний спектакль «Дон Кіхот». Тепер у нас є задумка привезти в Україну акторів Жіля Совестраі Марка Жаке з Франції, які проводять чудові акторські заняття з комедії Дель Арте, а Жіль ще й сам майструє маски. Прийняти їх вже погодилися, крім Харкова, Київ, Миколаїв та Івано-Франківськ. Сподіваємося, що цю ініціативу підтримає Французький Інститут в Україні.
– Неймовірно. Але ти якось обмовився, що у вас ще є якийсь міжнародний літературний проект?
Д.Т. Так, насправді, ви перші, хто про це дізнається. Тут при театрі свого часу виникло дуже сильне літературне об’єднання, і ми навіть почали видавати власний альманах «ЖУК — Жива українська культура» та створювати телевізійний проект «Поетичне місто». А нещодавно до нас завітав Сергій Гончар з Владивостока, лідер подібного місцевого творчого об’єднання поетів та художників під назвою «Риба». Йому у нас надзвичайно сподобалося, і він запропонував«дружити домами». Як результат — найближчим часом світ побачить наш спільний альманах. Ми жартуємо, що, мабуть, називатися він буде «Риба-Жук». Насправді, сподіваємося, що все це — тільки початок. Ідей дуже багато, театральних, літературних, різних…